Індустріально-екстремальна прогулянка-сталк

Майбутній батько радянської космонавтики, а тоді просто зоряний хлопчик Сергій Корольов, переїхавши з батьком в Одесу з міста Ніжина, до революції навчався в престижній 3-й гімназії (де тепер Інститут МВС) на Успенській, а після — виявився студентом робітничо-селянської «бурси», затиснутої між вулицями Старопортофранківською й Мечникова, яка була відкрита в будівлі колишньої 2-ї жіночої гімназії. Корольов навчався тут на покрівельника. Замахнувшись «вище даху», наш герой махнув в столиці, а тим часом ця історична будівля пережила нову метаморфозу — тут розмістили «Полярну зірку» — холодокомбінат, що випускав дуже смачне морозиво ..

Але ... щось зірки не сприяють до цієї зовсім вже застарілої (покрівельники, ау ?!) будівлі. Немає покрівельників. Є сатирики-класики й сучасні казкарі, які навчалися навпроти колишньої «Полярної зірки»: Михайло Жванецький і Сашко Лірник (Олександр Власюк) гризли граніт науки у Водному Інституті, він же ОІІМФ — Одеському інституті інженерів морського флоту, або, як розшифровували цю абревіатуру самі студенти, Товаристві Ідіотів, що шукають морську форму. Справа у тому, що вступ до ОІІМФ ще не гарантувало, що після закінчення його ви підете в рейс. Ось Михайло Михайлович Жванецький вступив та благополучно закінчив, але до моря так і не потрапив. З Лірником-телеведучим, учасником Кивської групи «Вій» й автором фільму «Про вдову Ганну Шулячку, Чорного козака і страшне закляття» — така ж весела історія. Іронія долі: в збереженому старому корпусі Водного інституту до революції розміщувався Інститут шляхетних дівчат.

Усі, напевно, чули романс «Очі чорні, очі пристрасні»? Ці слова належать перу Євгена Гребінки, полтавчанина, який прожив в Ніжині (як Корольов) і, як Корольов, опинився потім у столиці. У Петербурзі він видає збірку авторських байок українською мовою «Малоросійські приказки», допомагає Тарасу Шевченку видати «Кобзар» й звільнитися з кріпацтва. І ось знову іронія долі: коли самотня дочка Гребінки Надія Євгенівна на старості років приїде до Одеси до родичів, то потрапить практично ... в рабство: півроку вона вишивала золотом, а отримала усього 30 рублів! Для порівняння: річна зарплата викладача в гімназії в той час становила 200-300 рублів.

Шкода, що нема таких заводів — Заводоремонтних.

Є — Судноремонтний.

Тобто був.

Але спочатку це (вул. Приморська, 36) були Адміралтейські майстерні, потім тут стали ремонтувати не тільки військові, але і комерційні судна, що заходили до Одеси.

Судноремонтний завод імені Андре Марті — таке ім'я носив одеський завод на честь французького моряка, який підняв повстання на судах інтервентів у 1919-му, коли Одеса від великої кількості іноземних солдатів й моряків перетворилася в Париж, Лондон, Афіни та навіть Алжир. Одеса-мама — крутіше їх всіх: на цьому судноремонтному заводі працював інженер Йосиф Тимченко, винахідник кіно (не більш - не менш, привіт братам Люм'єр!) та електронного годинника оригінальної конструкції!

Уже в наш час половина заводу Марті, що канув в Лету, увійшла до складу Одеського порту, а інша половина, зовсім зруйнована, виглядає як Іспанія часів Громадянської війни, коли там господарював цей самий Марті, політичний комісар Комінтерну, керівник Міжнародних бригад. В Іспанії «наш» француз за свою жорстокість отримав прізвисько «М'ясник Альбасете». Та й Хемінгуей у своєму романі «По кому дзвонить дзвін» виставив комуніста Андре Марті у вкрай негативному світлі.

Якщо на руїнах СРЗ можна знімати фільми про війну, то тут, на Деволанівському узвозі — фільми жахів або який-небудь артхаус (не випадково легенда незалежного кіно Даррен Аронофскі, який очолював журі Одеського міжнародного кінофестивалю, уподобав цю моторошну містину у самому центрі міста, відому також як Міжмостов`є).

Коли ж на спуску було повеселіше та будівлі стояли, як новенькі, то тут знімали дитячі фільми, такі, як «Пригоди Електроніка». У кадр з Електроніком (див. фото) потрапив напівсекретний завод всесоюзного значення «Епсілон», який спеціалізувався на виробництві конденсаторів для оборонної та космічної промисловості.

Радянська побутова електроніка також працювала на цих конденсаторах: наприклад, телевізори «Електрон» та «Горизонт». Справа давня. Сьогодні в оновленій висотці колишнього «Епсілону» розташувався бізнес-центр. А ось старі корпуси секретного заводу на Деволановському узвозі, встигнувши побувати модним клубом «Амстердам» — з найбільшою барною стійкою в Україні — перетворилися в мальовничі (в основному, завдяки графіті) руїни.

Вважається, що Одеська чайна фабрика 1892 року будови була першою будівлею на українських землях, зведеною у стилі модерн (інші шедеври «модернової» архітектури в Одесі ми зібрали для вас в спецмаршрут «Modern Talking. Поговоримо про модерн»).

Чайне товариство «Висоцький і Ко» проіснувало до націоналізації в вересні 1919 року, коли фабрика та склад були передані «Центрочаю».

Потім тут була Одеська чаєрозважувальна фабрика, ну, а тепер — модерновий театр «На Чайній» (він же Театральна лабораторія) з художньою галереєю (вона ж Одеський експериментальний центр сучасного мистецтва «Чайна Фабрика»). По завершенню вистави в малому залі всі бажаючі можуть залишитися на чаювання з акторами, які щойно грали на сцені. І поставити їм невипадкові питання.

Губить людей не пиво — губить людей вода.

Гайдаївська комедія «Не може бути!» за оповіданнями Зощенко, звідки взята вищенаведена крилата фраза, в Одесі не знімалася, хоча у дворі на Французькому бульварі, зовсім поруч з цим занедбаним пивзаводом Шурик за допомогою ковбаси зы снодійними таблетками і вирішував проблему з собаками.

Що губить пивзаводи, і чому в Одесі не залишилося жодного великого підприємства, що випускає пінний напій? Можливо, прогулявшись проспектом Гагаріна уздовж червоноцегляних руїн «Одеського пивзаводу №1» (відомий одеситам також під ім'ям «Гамбрінус») до кіностудії на Французькому бульварі, ви наблизитеся до відповіді. Якщо на зворотному шляху піти по паралельному проспекту Гагаріна провулку Ромена Роллана, вашу увагу, напевно, приверне мальовничий німецький будинок — теж з червоної цегли.

У цьому добре збереженому будинку інженера пивзаводу, що належав одеському німцеві Фрідріху Єнні, зараз живуть прості одесити. Запитайте їх. І, якщо запитаєте, як потрапити на територію колишнього пивзаводу, швидше за все, покрутять пальцем біля скроні: губить людей не пиво — гублять собаки, що уподобали руїни.